Обжинки та свято врожаю

Попи кажуть, що «свято врожаю» завели більшовики, щоб протиставити його святам церковним; що святкують його лише тепер, за радянської влади, а раніш його ніколи ніде не святкувалося.
Вірити попівським балачкам—значить не знати, що це дуже й дуже давнє свято, одно з тих хліборобських «натуралістичних» свят, якого попам вже от кілька століть не вдається замінити на свята Маковея та Спаса.
Святкувати свято врожаю перестали недавно. Так, років 40—50 тому його ще святкувалося в Ушицькому повіті на Поділлі і святкувалося так.
В один із днів по возовиці всі мешканці села хлібороби збиралися на майдані, впрягали у воза дві, три, а то й чотири пари волів, клали у воза по снопові кожної хліборобської рослини, вквітчували червоними квітками, вітами дерев та червоними стрічками волів, ярма та воза і співаючи пісень об’їжджали суловами (межами) всі громадські клини. Потім процесія поверталася до села, де свято й закінчувалося танцями молоді та загальною випивкою старих.
На підставі етнографічних джерел є дані гадати, що в такій саме формі це свято відбувалося по всій Україні, бо ті форми колективної праці, які завершувало воно в згаданому Ушицькому повіті, існують по всій Україні і навіть у сусідніх слов’янських землях.
Знищено свято врожаю силоміць з двох причин: поперше—в обрядовій його формі було надто багато червоного кольору, а по- друге—святкувалося його без будь-якої участи попа. На поясненні оцих двох особливостей ми й зупинимось.
Залишаючи збоку пояснення значіння червоного кольору в обрядах весілля та похорону, треба зазначити, що в народньому побуті, повір’ях та піснях червоний колір має величезне значіння. Особливо поширений він був у старовину. Досить пригадати пісні про «червоні черевики», «червоні чобітки», вирази: «дівчата пішли, мов мак зацвів», «гарна, як калина», взяти на увагу любов народа до квітів червоного кольору, назви квітів «горицвіт», «гориця», взяти на увагу народню, особливо жіночу любов до червоного одягу тощо, щоб у цьому впевнитися. А взагалі народне обрядове значіння червоного кольору в своїй основі має вогонь, сонце, повнокровність, красу. А що з найпервісніших щаблів розвитку хліборобства свій добробут людина поєднувала з благами («вогнем», теплом, здоров’ям), що їх подає сонце, то цілком природно, що червоний колір, як емблема сонця, увійшов складовою частиною всіх форм хліборобських свят. Тим то й «горів, як мак» отой віз із запряженими в нього волами, що в минулому займав поважне місце в процесії під час свята врожаю.
Трохи з інших причин червоний колір став за емблему революційних прагнень народів і набув такого значіння з часу французької революції, але саме це його революційне значіння спричинилося до того, що свято врожаю з червоним уквітчаним возом почав вважати царський уряд за «крамолу» й по-ступово цей звичай знищив. Відомий випадок, коли останній організатор цього свята на тім же Поділлі, один ліберальний панок Мархоцький, ледве не попав на Сибір.
Звичайно, що найголовнішу ролю в забороні святкувати свято врожаю відограли попи і ось чому. Серед усіх суто природних свят, які не піддавалися, сказати б, християнізації аж до останнього часу, було два: свято купал з його величною в минулому містерією на честь найбільшого розцвіту природи (в ніч на 24 червня) та свято
врожаю. Попи з усіх сил намагалися підпорядкувати їх своєму впливові, але не могли, і саме тому, що влада дивилася на них «крізь пальці», не вбачала в них чогось злочинного. Звернула вона увагу на ці свята лише тоді, коли спокійному життю попів, панів та царів стало загрожувати ширення соціялістичних ідей.
Першим з приводу цього зняв галас римський папа Лев XIII на початку 80 років минулого століття. У своїх численних буллах він щораз підкреслював небезпечність їх для мирного попівсько-панського життя. Цей папа свого таки добився, і на «натуралістичні свята» (так назвав папа ці свята) розпочалось гоніння.
— Соціялісти,—казав папа,—проповідують «натуралізм», революцію; не визнають християнських свят, вже завели своє—1-го травня—і ходять з червоними прапорами.
Заворушилися попи й вирішили, що настав слушний момент знищити свято врожаю. Вони почали вказувати на те, що свято врожаю є свято «натуралістичне», не церковне, що в обрядову форму його входить багато «червоного», що воно загалом є свято «соціялістів». Уряд цього послухав, і не-забаром свято врожаю перестало зовсім існувати.
За радянської влади свято врожаю відновилось цілком природно. Поперше тому, що не стало попівсько-поліційної заборони, а по-друге — і головне — тому, що це свято є завершенням дуже цінних народніх хліборобських звичаїв— «толоки» та «обжинків».
Толоку та обжинки можна розглядати як звичаї, що наочно доводять природну тягу людини до колективної праці.
Толокою на Україні називають гуртову даремну взаємодопомогу під час збору врожаю, косовиці, іноді возовиці. В інших назвах та формах вона відбувається під час возки (заготівля) з лісу дров, зводин будівель тощо. До неї ж слід віднести звичай даремно «послухати (послужити) на день» молотити, садити городину, зазичитн (взаємно, «другим разом») коня та помогти другому «на часинку» щось у господарстві таке, де одному впоратись важко.
Звичай толоки дуже поширений у кавказьких народів, особливо серед інгушів, чеченців та гірських євреїв, проте в таких розмірах, як на Україні, його не існує ніде. Разом з тим слід відзначити, що ці звичаї за новіших часів обернулися здебільша на засіб експлуатації бідноти багатіями та попівством, використання ними даремної праці, але це вже сталося пізніше.
Толока жнивова завжди закінчується святом «обжинків», що їх основний зміст полягає в тім, що по жнивах женці плетуть з колосків та польових квітів вінок, одна з дівчат накладає його собі на голову, і всі рушають до хазяїна, співаючи пісень.
Обжинкові пісні надзвичайно багаті на зміст і що найцікавіше, так це те, іцо і слова їхні, і голос (мотив) майже однакові з такими ж піснями інших слов’янських народів. Головний зміст їхній—хвала сонцеві, місяцеві, хлібові, ниві, господрствові; вони подибуються в джерелах, що свідчать про далеку їхню минувшину; вони виросли й зрослись з хліборобським побутом, а тому, очевидно, і матимуть ще довге майбутнє.
Багато обжинкових пісень виключно стосуються вінка, що його женці несуть хазяїнові, при чім слова цих пісень, з якими звертаються до вінка, дуже ласкаві, любовні. Його називають «пелехатим», «кучерявим», «золотим». Коли його щойно сплетено—його котять по полю й співають: «колом, віноньку, колом», «котився віночок по полю».
Значіння обжинкового вінка пояснюється по-різному. Одні вважають його за емблему сонця, а інші—за доброго духа полів, бо, пояснюють ці інші, є пісня, в якій вінок звертається до хазяїна:

Пускай, хазяїне, в стодолу;
Вже я набувся на полю,
Буйного вітру начувся,
Ранньої роси напився.

Проте треба вважати, що обжинковий вінок є символ сонця, що дарує людям урожай. До такого висновку треба прийти тому, що вінок взагалі має дуже багато різних символічних значінь (наприклад, весільний вінок) і як до звичаю, до якого його прикладають, пояснюють його значіння. Взагалі ж вінок—символ сонця.
Обіжникові пісні треба вивчати, треба очистити їх від сміття релігійного та панського, бо серед них є багато не тільки цікавих для антирелігійника, а й для економіста та історика. Наприклад, одна з цих пісень співається так:

Уже сонце котиться—
Нам додому хочеться,
А ми не йдемо Од пана свого,
Од молодого.

З таким змістом цю пісню внесено в «Матеріяли статистично-етнографічної експедиції Чубинського» і так всюди цитується. Тимчасом останній рядок її, що безперечно є наслідком кріпацтва, в багатьох місцевостях співається: «ворога тяжкого».
Закінчуються обжинки завжди тим, що хазяїн частує женців.
Під час толоки та обжинків є дуже важливий звичай, з яким зв’язано багато забобонів, який слід би якнайшвидше вивести. Звичай цей називається «Спасова борода».
Суть його в тім, що останніх «жмень» (жмутів) жита чи пшениці не зжинають, а зв’язують колосками донизу так, щоб поміж них могла пролізти людина. Кругом «бороди» виривають траву, очищають землю від сміття і закопують декілька зерен, що їх взято з тієї ж бороди. Потім починається побажання врожаю на майбутній рік, і молодь качається по стерні. Іноді заставляють парубків пролазити «крізь бороду» і при цьому б’ють їх по спині. Іноді теж женці кидають від бороди собі через голову серпи, ворожать: коли серп застромиться в землю, значить доведеться жити у цього ж хазяїна й нарік.
В основі цього забобону лежить віра в польового духа, при чім саме головне—ця віра визначається в певній формі (обряді): поклони бороді, тобто польовому духові, обрядові пісні колом навколо неї тощо. А в деяких місцевостях нею лякають дітей, запевняючи, що борода то є місце, де перебуває польовий дух, коли з поля зжато хліб.
Дехто вважає, що «Спасова борода» то є борода бога Велоса. Це треба категорично відкинути. Нещодавно проф. Аг. Кримський категорично довів, що назва «волосова» пішла від назви «велос»—остюків, які звисають донизу з колосків «бороди».
Загалом же треба сказати, що народні звичаї, зв’язані зі стародавнім святом врожаю, потребують уваги всіх, хто цікавиться запровадженням нових форм святкування та звичаїв. Очищені від забобонів, багато з них не втрачають ще права на існування й запровадження в життя в нових умовах. Цим формам треба лише надати сучасного змісту.

Я. Ковальчук

«Свята на Україні у звичаях та забобонах»

Березень 1930 р.